БРУНО І ПОРНО

Юрій Андрухович

Нафта є не даром Бога, а його наркотиком. Хоч якими незмірними будуть її поклади, вони обов’язково вичерпаються у найнестерпнішу мить. Потім настає довічний параліч або принаймні щось, дуже на нього схоже.
1/

Нафта розбещує економіку, а з нею (повірити на секунду Марксові?) й усю надбудову з її фантомними утвореннями. У цьому сенсі нафта – це справді золото, причому чорне. У цьому ж сенсі біле золото – не сіль, а кокаїн.

Наближення до Дрогобича породжує видива його нафтового розквіту: блискавично наповнюване капіталом і просто неконтрольованою по-каліфорнійськи грошвою містечко, що знагла вирішує перетворюватися на місто (дехто сказав би – на півтора): дорогі еклектичні будинки, вілли, палацики, театрики, ресторації, клуби, доми розпусти. І поруч – Борислав, що сміється, цілком сардонічно. Про нього відомо передусім те, що він є пеклом. Тому він ніяк не може перестати сміятися. Бо що ще залишається пеклові?

За цими видивами – кілька першоджерел. Скажімо, еміль-золівська проза Івана Франка, але не стільки вона сама, скільки моє про неї зіпсоване старим кінематографом уявлення.

Є й об’єктивніші свідоцтва.

1914 року (ще не після, ще до – оскільки після це вже не мало б ніякого сенсу) побачило світ чергове перевидання грубезного путівника з підзаголовком «Східна і Центральна Європа (Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Швейцарія)». Автор цієї вищою мірою сумлінної праці доктор Мєчислав Орлович, присвятивши Дрогобичеві один-єдиний серед півтисячі сторінок абзац, устигає написати в ньому про 38 тисяч мешканців, «переважно євреїв», готель «Рома» та ресторацію з не надто вдалим прізвищем власника – Леперд. Далі в абзаці йдеться про «велику промисловість» і нафтопереробний завод (на нього в польській мові існує значно красивіше, ніж у нашій, слово «рафінерія» — так ніби він насправді цукровий). Цей завод найбільший в Австрії та відкритий для туристичних відвідин. Інформація Орловича завершується згадкою про культові, як їх тепер називають, споруди (не плутати з культовими фільмами чи книжками!) – ґотичний костел XIV ст. і «три гарні, стильно збудовані дерев’яні церкви Св. Юра, Св. Хреста і Св. Параскеви». Дивно, але немає ні слова про найбільшу в Галичині синаґоґу.

Пам’ятаю, як ми зайшли під її напівзруйноване склепіння. І як над нашими головами шугнули сполоханою зграєю доти не бачені птахи.

Але про них не тут. Про них у «Птахах» Бруно Шульца.

А тут відзначмо інше: за часів Нафти Дрогобич помістив у собі найбільшу в Австрії рафінерію та найбільшу в Галичині синаґоґу. І обидві ці реалії щонайтісніше між собою пов’язані.

2/

Статистичні дані щодо етнічного складу населення є іноді прихованою за цифрами епітафією. Іноді – зупиненим у грудях криком. «Іноді» — тут не стільки обставина часу, скільки простору. «Іноді» — це насправді у Центрально-Східній Європі.

1869 року – своєрідна дрогобицька цезура між епохою солі та епохою нафти – населення міста досягає майже 17 тисяч мешканців, з яких українців 29 відсотків, поляків на 5 відсотків менше, а євреїв – майже 48 відсотків, себто ледь не половина мешканців. Рівно через сімдесят років, 1939-го (зрозуміла річ, не після, а до), населення удвічі більше (34,5 тисячі мешканців), але етнічні пропорції загалом збережені. Щоправда, українці й поляки чомусь помінялися другою і третьою сходинками. Вживаючи тут слово «чомусь», я, як і ви, насправді знаю чому. При цьому відсоток українців невідчутно поменшав (26,3), а поляків – суттєво побільшав (33,2). Поменшання відсотка євреїв також можна вважати суттєвим, але ще не драматичним (40). Вони все ще являють собою найчисельнішу етнічну спільноту. І зовсім іншу пропорцію знаходимо три десятиліття по тому, у переписі 1970 року. З 56 тис. мешканців українці виразно домінують (70 відсотків), на друге місце по-танковому прорвалися раніше не знані в цих краях росіяни (22 відсотки), а щодо поляків та євреїв, то їх приблизно однакове число і воно цілком співмірне дещо жалісному, а часом і дещо зверхньому окресленню «нацменшина».

Три відсотки поляків і три відсотки євреїв станом на 1970 рік – це безумовний наслідок відразу кількох катаклізмів, що про них тут немає особливої потреби довго й багато розводитись. Усе й без того зрозуміло: війна, зміна режимів, горе переможених, точніше, беззахисних, і горе переможців, точніше, вбивць, кілька паралельних і перпендикулярних етнічних чисток, на які у світової спільноти ще не існувало суворого слова «геноцид», депортації, депатріації, спецоперації, розширення життєвих просторів для своїх через масові вбивства їхніх, облави, розбої та інші мародерські репресії, насамкінець – планомірне і добре продумане у верхах заповнення позвожуваним здалека і зблизька інакшим людом демографічних пусток і дір, що поутворювалися внаслідок усього переліченого.

Не маю жодної підстави сумніватися в тому, що обидва відсоткові показники, польський та єврейський, на кінець минулого століття впали ще більше і, швидше за все, висловлюючись математично, попрямували до нуля.

Але чи можна вважати, що втрата Дрогобичем своїх поляків та євреїв дорівнює втраті ним свого Бруно Шульца, польського за мовою та єврейського за кров’ю? Тобто станом на 1970 рік Шульца в Дрогобичі лишалося рівно 3 відсотки? (А станом на 2001 рік навіть їх звідти винесли, ніби настінні розписи, що вже нікому не потрібні тут, у місті чужих позвожуваних людей).

І якщо безповоротно перервано генетичну тяглість, то як започаткувати якусь іншу? І на підставі чого? Чи хоч якась тяглість узагалі можлива в цьому постнафтовому закапелку «між Сходом і Заходом»?zy Wschodem a Zachodem”?