Республіка мрій

Міхал Павел Марковський

Шульц каже виразно: недійсним є те, чого люди не здатні між собою поділити. Те, що випадає з того поділу, випадає також поза межі кола людських справ, поза границі людського театру, поза літературу.

1.

З Бруно Шульцом клопіт такий: усі знають, що він геніальний, усі кажуть про його потужний вплив, але коли доходить до діла, то все закінчується на банальностях, так наче мірою величі письменника є збіжність поточних суджень. Втім, навряд чи варто дивуватися.

Шульц атакує читача від першої сторінки і ніколи не дає перепочити, не дає позбиратися з думками. Його підступність полягає в тому, що він чинить опір будь-якому тлумаченню, натомість заохочує до наслідування, парафразування, підробки. Легше промовляти Шульцом, ніж про Шульца. Після прочитання одного абзацу одразу відомо, що то Шульц, проте, не одразу відомо, що ж про той абзац сказати.

Велич Шульца – то велич його опору привласненню, а результатом того опору є незначна кількість присвячених йому книжок, котрі б запам’яталися. Звісно, є чимало оглядів, причинків, презентацій, словників, екзегез, але мало книжок, які, позбувшись академічного стафажу, чорним по білому показали би, що читання Шульца – то боротьба з ангелом, котрий хоче нам вивихнути стегно.

2

Але як у такому разі читати Шульца? Каталогізувати сюжети й теми? Важливо, проте поверхово. Експонувати метафори, відстежувати мовні звороти? За милю відгонить аптекою. Порівнювати? Але як порівняти незрівнянне? Ба, ще гірше, Шульца годі ужити до будь-чого, його неможливо оголосити святим покровителем ні лівих, ні правих, і ніхто не напише про нього заангажованого есею.

Шульц виразно ні до чого не придатний: він не служить жодній справі, не бадьорить і не розпалює, і навіть його есеї про Пілсудського розчаровують старих легіонерів. А ще Шульц не дочекався, – а це ж бо належиться національному генієві – порядної біографії. Її врешті-решт так і не написав Єжи Фіцовський, котрий волів мишкувати в „Околицях «Цинамонових крамниць»”, аніж зазирнути всередину їх. То, зрештою, ширша тенденція: факт збільшення в шульцознавчій бібліографії позицій, у назвах яких переважають розмаїті маргінеси, постскриптуми чи примітки, свідчить, що критику охопив побожний страх перед конфронтацією. І оте мишкування маргінесами не є лиш тільки вітчизняною недугою.

Нещодавні пристрасті на Заході навколо особи Бруно Шульца були пов’язані не з його творами, а зі скандалом, який спалахнув після викрадення його стінописів із Дрогобича і перевезення їх до Ізраїлю. Хоча з’являються нові переклади його творів іноземними мовами, й далі бракує вірного перекладу найважливішою з-поміж них, себто англійською. Існуючий переклад, зроблений багато років тому Целіною Веневською [Celina Wieniewska], читати доволі складно, тим більше, що коли перекладачка не здатна впоратися з мовними хащами Шульцового тексту (зазвичай обстригаючи їх перекладацьким секатором), то безтурботно пропускає клопіткі речення, цілковито затираючи письменницькі сигнатури. Шульц англійською читається легко й плавно, проте Шульц аж ніяк не є легким і плавним, і я розумію здивування англомовних читачів, котрі не розуміють, чому їм кажуть, буцім вони мають справу із мовним генієм, а тимчасом речення, які їм доводиться читати, бринять цілком буденно.

Навіть такі віртуози, як Рот [Roth], Апдайк [Updike] чи Кутзее [Coetzee], не володіючи польською, не надто розуміють, ким насправді є Бруно Шульц, а лише здогадуються. Хоча, звичайно, і то вже чимало: краще здогадуватися з Кутзее, ніж знати із Пімком [професор Пімко – персонаж роману В. Ґомбровича "Фердидурке", символ педагогічного авторитаризму, викладач-формаліст, маніпулятор свідомістю учнів. – Прим. перекл.].